ВО "Свобода"

ENG

25 жовтня
Кирило Лукашов: Завдяки своїй історії Харків не став ні Луганськом, ні Донецьком
Кирило Лукашов: Завдяки своїй історії Харків не став ні Луганськом, ні Донецьком

Харківські націоналісти долають стереотипи і пропонують альтернативу.

Про нинішню політичну ситуацію у Харкові, пошук нових ідей, роботу в студії радіо "Голос Свободи" розпитуємо у заступника голови Харківської обласної "Свободи" з питань зв'язків із громадськістю, актора за освітою Кирила Лукашова. Свободівець упевнений, що партійна робота має базуватися не лише на одноразових акціях, а й на довготривалих проектах, які зацікавлювали б молодь і проривали інформаційну блокаду.

‒ Ще з юних років, ‒ розповідає Кирило, ‒ я цікавився політикою, історією та міжнародними відносинами, а усвідомленим моментом політичної активності для мене стала революція 2004 року. У той час я мав великі сподівання, думав, що все зміниться на краще, але після революції прийшло велике розчарування. Тоді я працював у Харківському національному університеті мистецтв заступником декана з виховної роботи (театральний факультет), був членом ректорату і так "проводив виховну роботу", що майже весь факультет був на харківському Помаранчевому майдані. І це попри те, що керівництво навчального закладу постійно наголошувало, що їхній кандидат "должен победить уверенно". Згодом я працював в Інституті регіональної політики, вивчав ситуацію, спостерігав за "Свободою". Навесні 2013 року мій колега Дмитро Шевченко, який тоді саме створював радіо "Голос Свободи", сказав, що мені вже пора вступати в партію. Найцікавіше, що я одразу прийшов на посаду прес-секретаря. Наступного дня була акція "Вставай, Україно!", тобто я кинувся прямо в бій. Сьогодні дуже багато людей дивуються, коли я їм кажу, що в "Свободі" лише з 2013 року. Але це правда.

‒ Тобто Ви одразу потрапили на "Голос Свободи"?

‒ Фактично, так. Я допомагав хлопцям, пильнував за цим проектом. З Дмитром ми були знайомі раніше, вели програму "Мова футболу", яка існує з 2009 року. Спочатку програма виходила на іншій радіостанції, а тепер звучить на "Голосі Свободи". У часи Майдану в нас була перерва, бо не до футболу було. У 2016 році ми виходили під час Євро-2016, а з січня 2017 року відновили її повністю. Думаю, це одна з перших футбольних програм в Україні. Крім того, в нас на радіо є кілька авторських програм, інтерв'ю, під час яких ведемо розмови з політиками, письменниками. Раніше до нас приходили тільки свободівці, а сьогодні ми значно розширили коло спілкування. Нещодавно, наприклад, спілкувалися з відомим російськомовним письменником Андрієм Курковим, який розмовляв з нами українською. До речі, дуже цікава була розмова. Він сказав, що завжди одразу замовляє переклад своєї нової книжки українською ‒ таким чином легалізує себе в Україні. Також до нас приходили учасники проекту "Голос країни", кілька разів був Мирон Маркевич ‒ один з найавторитетніших тренерів Європи. У нас ще є такі програми, як "Голос священника", де Архиєпископ Харківський і Полтавський Ігор (Ісіченко) говорить свої проповіді, а також "Велич особистості" ‒ аудіоваріант програми Ірини Фаріон. Радіо зараз переживає новий етап, завдяки культурницьким та спортивним програмам наша авдиторія постійно розширюється. Скромно кажучи, "Голос Свободи" ‒ одна з провідних радіостанцій України в Інтернеті. Безперечно, в мережі є інші радіо, але на сьогодні ми нічим не поступаємося їм, а в деяких аспектах, може, навіть і краще працюємо.

‒ Як би Ви охарактеризували нинішню політичну ситуацію в Харкові? Як доносите інформацію до людей, чи чує Вас місцева влада?

‒ Нещодавно один політичний оглядач написав, що раніше Генадій Адольфович (Кернес) турбувався бодай про красу міста, а зараз йому буквально начхати на все. Очевидно, що він не буде балотуватися на наступний термін міського голови. Думаю, вони готують операцію "прєйомнік", яким може стати його перший заступник Ігор Терехов. Загалом ситуація в Харкові після Революції Гідності не дуже змінилася. Є певний симбіоз і в міській, і в обласній радах між президентським БПП і кернесівським "Відродженням". А ми доводимо нашу позицію щодо всіх ключових питань порядку денного, відповідно реагуємо на кожну дію місцевої влади. Тому влада нас, безумовно, чує. У Харкові сьогодні є навіть кілька ЗМІ, які постійно і безплатно беруть від нас інформацію, тобто свободівські релізи публікують на інших ресурсах, і для нашого міста це вже велике досягнення. Бо харківець чекає альтернативи. Той, хто грамотно донесе респектабельну, "на двох ногах" позицію, той достукається до харківця. Нам важко переборювати образ, який з нас зліпили: мало не чорта з рогами, якихось, скажу галицьким словом, рагулів. Але ми успішно розвінчуємо такі стереотипи.

‒ Очевидно, що одним найцікавіших і найгучніших проектів свободівців був проект з декомунізації Харкова?

‒ Справді, це був дуже цікавий проект, бо ми діяли способом розриву шаблонів. Чого чекали від "Свободи" в процесі декомунізації? Чекали, що ми почнемо говорити про проспекти Степана Бандери та Романа Шухевича. Але ми пішли іншим шляхом. Ми сказали, що це герої України, але в нас багато своїх, слобідських, діячів, чиї імена були навмисно стерті з пам'яті, і їх треба повертати. Цим ми привернули до себе величезну увагу. Десь відсотків 80 наших пропозицій були ухвалені і втілені в життя. Ставлення містян до нашого проекту було цілком позитивне, хоча влада і тут вдало маніпулювала. До прикладу, такий випадок. Була в центральній частині міста вулиця Раднаркомівська, яка підлягала декомунізації. Ми пропонували назвати її на честь родини Алчевських ‒ меценатів, які жили в Харкові і встановили на своїй приватній території перший у світі пам'ятник Тарасові Шевченку. Найцікавіше, що будинок, у якому вони мешкали, розташований якраз на цій вулиці. Але тут влада повідомила, що назвала на честь Алчевських зовсім іншу вулицю, а Раднаркомівську, центральну, перейменували у Жон Мироносиць. Тобто пішли нелогічним шляхом. Та наші пропозиції харків'яни оцінили.

‒ Чи змінилося щось у місті після Революції Гідності, чи відчувається зараз реванш старих сил?

‒ Після революції Харків пережив кілька дуже серйозних терористичних актів, у яких загинули люди. Можливо, саме завдяки своїй історії, Розстріляному Відродженню Харків не став ні Луганськом, ні Донецьком. І ніколи вже ними не стане. І не аваківський "Ягуар" тут відіграв основну роль, хоча хлопці дуже допомогли, коли викинули з будівлі облдержадміністрації сепаратистів і відвертих заїжджих гастролерів з Білгорода і Москви. Однак основну роль відіграли таки мешканці цього міста. 22 лютого 2015 року під час мирної акції ‒ Маршу єдності на вшанування пам'яті Небесної сотні ‒ біля палацу спорту пролунав вибух, загинуло четверо людей, серед яких 15-річний хлопець. Після того величезна кількість людей ‒ 50-60 тисяч ‒ пройшла маршем, Кернес з Добкіним тоді зрозуміли, що треба діставати з шухляди вишиванку і вдавати патріотів цієї землі. Думаю, саме тоді відбулося усвідомлення Харкова як форпосту України на сході. На відміну від Києва, тут постійно відчуваєш, що в будь-який момент може щось статися. Теракти навчили людей цінувати безпеку. Що стосується політичної боротьби ‒ вона ще попереду. Харків ‒ місто інтелігентне і освітнє (не допо-кернесівський Харків). Тут треба дуже вміло вести дискусію. Реванш антиукраїнських сил може бути завжди, бо влив грошей з "того" боку не припинився. Але треба бути напоготові і спокійно робити своє.

− Харківці сприймають націоналістичні ідеї?

‒ Безумовно. Кожна успішна країна у свій час проживала "націоналістичний" етап. Мешканці Харкова усвідомлюють, що сьогодні націоналізм ‒ це порятунок для держави. Звичайно, це все в дискусії, але, думаю, підтримка свободівців надалі буде зростати. Головне ‒ перебороти отой навʼязаний зовні негативний образ націоналіста, подолати уявлення про те, що націоналістична ідеологія ‒ маргінальна. У Харкові це дуже важливо, бо тут багато різних течій, впливів, і навіть активні освічені люди потрапляють під вплив наших політичних опонентів. Тому треба будувати правдивий, позитивний образ націоналіста.

− Чи побільшало української мови в Харкові після Революції Гідності?

‒ Гомін у Харкові все ще російський, але ніхто не лякається, коли чує українську, і не обертається, щоб подивитися на україномовного. Української побільшало суттєво. Буквально нещодавно я зрозумів, що постійно чую її в магазинах, на вулицях, з цим ситуація покращується. Звичайно, завжди будуть агресивні неуки, які не хочуть вчити держаної мови, ані розмовляти нею, постколоніальний режим триває. Треба розуміти, що дуже багато зроблено, щоб русифікувати це місто. Тому ті наслідки відчуваємо досі. Я запропонував нашим молодим партійцям і прихильникам зробити акцію: укласти інструкцію на тему "Що робити, якщо тебе не хочуть обслуговувати в кафе і магазині українською", а паралельно зробити якісь круті наліпки з написом: "Дякуємо за українську". Бо якщо якийсь заклад обслуговує людей державною мовою, то чому б їм не подякувати?

У закладах культури, зокрема в театрах, побутує і українська, і російська. Харків ‒ один з культурних центрів України. Тут понад 30 приватних театрів, є державні, зокрема "Березіль", театр російської драми, театр ляльок, в репертуарі якого і українські, і російськомовні вистави. Є розмаїття, і людина може обрати, куди піти. Є театри, які ставлять, наприклад, французьку драматургію 20 століття, і бачать, що український переклад кращий, ніж російський. Обирають ліпший варіант. У театралів мистецький підхід до таких речей. Інша річ, що не можна пускати сюди певну категорію артистів. І це люди нормально сприймають. Скажу більше. Для Харкова важливо не зациклюватися лише на питанні мови, бо це ті межі, в які нас намагаються заштовхнути наші опоненти. Мовляв, ми можемо лише про мову говорити. Та ні! Ось зараз свободівці беруть участь у форумі енергоефективних технологій і будівництва. Маємо на державному рівні говорити про енергоефективність, бо це питання завтрашнього дня, для якого вже сьогодні потрібно закладати платформу.

− Якби довелося когось мотивувати вступити у "Свободу", які б аргументи Ви використовували?

‒ Я б, напевно, говорив про те, що "Свобода" − чи не єдина політична сила родинного типу. Це не означає, що ми ніколи не сваримося, у нас завжди є дискусія, але вона відбувається від завзяття, від щирості почуттів та емоцій. Я, напевно, використовував би цей аргумент. Якщо ти вже вирішив бути в політичній силі, якщо зрозумів, що твоя громадянська активність зростає і ти вже не вміщуєшся в собі, я порадив би "Свободу" як політичну силу, яка може підставити плече і має унікальний рід стосунків одне з одним. Я б не хотів говорити про такі очевидні речі, як-от про пошанування своїх героїв чи знання історії. Насправді таких організацій є чимало, але не всі вони щирі у своїх поглядах. "Свободі" потрібно через свою зразкову поведінку завойовувати більше прихильників, інакше всі наші прекрасні пориви ними й залишаться. А треба, щоб це все було зреалізовано. Для цього іноді мусимо йти на якісь компроміси, десь навпаки діяти радикальніше, когось слухати, комусь опонувати. Складна це робота ‒ бути свободівцем…

Розмовляла Леся БАСАРАБ. Часопис "Свободи"